В своїй цюпці убогій вона
Перед дзеркалом збитим стояла
І гляділа на себе, сумна,
Що краса молодая щезала.
Западалися лиця бліді
І блискучії очі тускніли,
Наче здув рум’янці молоді,
Що колись, наче рожі, ясніли.

Але годі стоять, сумувать!
Що пропало – не верне ніколи!
І вна стала рум’ян накладать
І білила на лиця поволи.
А блідії, зів’ялі уста
Карміновою красков вкрасила
І натерла на брови чорнила,
А коса шовковиста, густа
На столі вже заплетена жде…
Ось зібралась, готова вже Сяся,
Перед дзеркалом стала, гляде,
Чи хорошо до стану вдяглася,
Чи білило не стерлося де?..
Втім застукано в двері. Ага,
Се знакомий з готелю слуга!
Увійшов, не вклонився, не сів,
Лиш очима по Сясі повів,
Усміхнувся і каже: «Цариця!
Станеш, глянеш, аж любо дивиться!»
Усміхнулася й Сяся. «Ну, що
Там нового для мене приніс ти?
Чи ти, може, прийшов лиш по то,
Щоб пустий комплімент ми повісти?»
«Ей, яка ж бо ти, Сясю, оса!
Я сказав лиш, що в тебе краса
Чарівна, пошукати такої.
А про теє, яка моя вість?..
Твоя правда. Прийшов до нас гість,
Щоби хтів ся пізнати з тобою».

Вона сміло всміхнута іде
До світлиці, де гість на ню жде.
Не застукавши, в двері ввійшла
І на ключ за собою замкла,
А відтак доокола очима
Повела. Гість до неї плечима
При вікні похилений стояв,
Мов лице на грудь ночі ховав.
«Добрий вечір!» – мов срібний дзвінок
Пронеслося з уст Сясі насмішно.
Гість зіснувсь, обернувся поспішно,
Поглядів – а дрожав, мов листок, –
Поглядів і змішався, і лиця
Рум’янець му, мов кров’ю, обляв,
І не міг на ню довше дивиться,
Спустив очі, стояв і мовчав.

Але Сяся дивилася сміло,
Молоде, прехороше лице,
Що здоров’ям, красою ясніло,
Щось такого без слів їй повіло,
Чого в жизні не чула вна ще.
І хоть одіж на нім не багата,
То їй прецінь зробилося так,
Мов великий їй скарб може дати
Той убогий встидливий хлопак.
«Ха, ха, ха! То ми гарний козак! –
Розсміялася Сяся. – Отак!
То ми гарний кавалер! Но прошу,
Чень діждуся хоть слова від вас?..
Ви згубили щось? Я вам поможу
Віднайти на підлозі сейчас!..»

І до нього зблизилася Сяся,
Обіймила го злегка руков –
Його стать мов у фрібрі тряслася,
У лице му мов збіглась вся кров –
Враз до себе го вна притиснула,
Обернулась і світло задула…

І до нього зблизилася Сяся,
Обіймила го злегка руков –
Його стать мов у фрібрі тряслася,
У лице му мов збіглась вся кров –
Враз до себе го вна притиснула,
Обернулась і світло задула…

На столі світло тускло горить;
На канапі гість з Сясев сидить.
Сидять поруч, мов брат із сестрою.
Він до неї припав головою,
І на грішну зів’ялую грудь
Його сльози молодїї пливуть.
А вона півсмішливо, півлюбо,
Наче мати, на нього глядить:
«Ну, не плач, моя милая згубо!
За ті сльози ти й господь простить.
Та й і гріх то не надто вже грішний,
Первородний се, братчику, гріх,
І всесвітній, всесильний і вічний,
Коб не він – нас не було би всіх!»

«Та хіба ж задля того я плачу? –
Відказав він і сльози обтер. –
Хоть і сам я виразно то бачу,
Що згрішив я і тяжко тепер.
Але що ж, не тепер вже жаліти,
І не того я плакав зовсім,
А лиш того, що сам я на світі,
Що ніхто мя не любить на нім.
А душа домагаєсь любові,
І бажання горить мені в крові,
І пекучим, болющим огнем
Всі думки ми палить, заливає,
І нікого на світі немає,
Що б любив, приголубив мене!
У кімнаті день в день самотою
Над книжками сиджу я, мов в кліти,
Мов би-м працею хтів мозговою
Голос серця і крові зглушити.
Но не йде ми на думку наука,
І виходить не праця, а мука,
І неначе скажений з кімнати
Я жену улицями блукати…»

Сяся слухала слів тих гарячих,
І в очах тих блискучих, дитячих,
Що гляділи жалібно на ню,
Вна читала всю повість сумну,
Вна читала виразно, хоть здали,
Що казали уста й не казали.

Сяся слухала слів тих гарячих,
І в очах тих блискучих, дитячих,
Що гляділи жалібно на ню,
Вна читала всю повість сумну,
Вна читала виразно, хоть здали,
Що казали уста й не казали.